Богдан МАСЕХА , адвокат, керівник Департаменту правового супроводження господарської діяльності бізнесу LEZO LAW Company

Право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності в особи титулу власника

Стаття 41 Конституції України та глава 23 розділу 1 Книги третьої Цивільного кодексу (ЦК) України закріп­люють основоположні принципи права власності, основним з яких є її непорушність. Законодавець імперативно зазначає, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Аналогічні положення містяться у статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Проте, враховуючи реалії сьогодення, інститут права власності в нашій країні, на жаль, дуже часто закріплений лише на папері, а доб­росовісні набувачі майна змушені захищати своє право в суді.

У цій статті не будемо охоплювати питання рейдерства, а звернімо увагу на вимоги до добросовісних власників щодо витребування майна з чужого незаконного володіння на підставі статті 388 ЦК України, а також проаналізуємо застосування судами строків позовної давності щодо зазначених позовних вимог.

Витребування майна з чужого незаконного володіння


Виходячи з частини 1 статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

— було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

— було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

— вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто законодавець чітко визначив випадки, в яких власник може витребувати майно у добросовісного набувача шляхом подання віндикаційного позову. Важливою умовою звернення із зазначеними вимогами є відсутність між позивачем та відповідачем зобов’язально-правових правовідносин.

З аналізу Єдиного державного реєстру судових рішень убачається, що найчастіше позивачі застосовують пункт 3 частини 1 статті 388 ЦК України (коли майно вибуло з володіння власників або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом). У такому разі добросовісним повинен вважатися той набувач, який не знав і не повинен був знати, що набуває майно в особи, яка не має права його відчужувати.

Виходячи із судових рішень, добросовісні власники майна, як правило, не знають про відсутність волі власника майна на відчуження, адже дуже часто майно реалізується в процедурі банкрутства, наприклад державних чи комунальних підприємств, де мають бути отриманні чисельні погодження відповідних державних органів на реалізацію майна. Непоодинокими є й випадки реалізації майна за рішенням міських рад, з недотриманням усіх процедур, порушенням приписів законодавства, а відтак, поза волею конкретно визначеної ради.

Тобто покупець (добросовісний набувач) є незахищеним, адже не володіє юридичними знаннями та не аналізує всю процедуру відчуження майна. А тому дуже часто виникає ситуація, що добросовісний набувач після трьох-десяти років (чи навіть більше) володіння майном, будучи впевненим у своєму титулі володільця, отримує позов (як правило, від прокуратури) з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Адвокати та юристи у разі дійсного порушення процедури ­відчуження майна та відсутності волі на його відчуження у власника зазвичай будують правову позицію клієнта на пропуску позивачем строку позовної давності (як убачається з практики, дуже часто такі позови пред’являються прокурорами після спливу загального трирічного строку). Правозахисники мають на меті отримання судом рішення про відмову позивачу у задоволенні позову з підстав пропуску загального строку позовної давності. Проте така позиція не є правильною.

Строк позовної давності


Справді, аналізуючи положення ЦК України на предмет позовної давності, стає зрозумілою позиція юристів, які обирають зазначений спосіб захисту прав клієнта.

Відповідно до частини 1 статті 256 ЦК України, позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина 1 статті 257 ЦК України).

Законодавцем у статті 258 ЦК України також визначена спеціальна позовна давність, якою встановлений скорочений або більш тривалий строк. У переліку статті відсутні будь-які посилання на вимоги осіб, що стосуються права власності.

Стаття 268 ЦК України, що встановлює вимоги, на які не поширюється позовна давність, також на містить вимог щодо титулу володільця. У частині 2 цієї статті лише зазначено, що законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Системно проаналізувавши приписи ЦК України, справді можна припустити, що у разі подання позову про витребування майна з чужого незаконного володіння зі спливом трирічного строку суд за наявності заяви сторони у спорі має відмовити у задоволенні позовних вимог унас­лідок пропуску позивачем строків позовної давності.

Однак судова практика засвідчує діаметрально протилежну позицію. Виходячи з численних постанов Верховного Суду (від 20 березня 2018 року у справі № 904/9637/16, від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16, від 21 червня 2018 року у справі № 927/939/17, від 17 квітня 2018 року у справі № 916/712/15-г), суди стають на захист прав особи, поза волею якої було відчужене майно.

Аналіз цих судових рішень дає змогу зробити такий висновок: право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у неї титулу власника. Законодавчою підставою для втрати особою права власності у часі є положення ЦК України про набувальну давність (стаття 344 ЦК України). Відтак, положення про позовну давність до позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України не застосовуються.

Застосування практики ЄСПЛ


Єдиний реєстр судових рішень також підтверджує те, що українські суди у цій категорії справ не застосовують відповідну практику Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ). У рішенні ЄСПЛ у справі «Стрейч проти Сполученого Королівства» визначено, що майно не може бути витребуване у добросовісного набувача з тих підстав, що порушення закону було допущене державним органом.

У справі № 916/2129/15 Верхов­ний Суд України зазначив: «Здійснення Одеською міською радою права власності, зокрема розпорядження майном, не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може оцінюватись вираженням волі територіальної громади. З огляду на те, що спірний об’єкт вибув із володіння територіальної громади поза її волею, Вищий господарський суд у справі, яка розглядається, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову про витребування майна на підставі статті 388 ЦК України» (постанова Верховного Суду України від 5 жовтня 2016 року).

У цій справі Верховний Суд України одночасно дійшов висновку й про відсутність порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визначає, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Верховний Суд України визначив, що у цій справі витребування майна від добросовісного набувача на користь територіальної громади відповідає критерію законності, хоча однією з підстав для задоволення позовних вимог прокурора було порушення органом місцевого самоврядування порядку відчуження майна, яке перебуває в комунальній власності.

Тобто порушення процедури відчуження фактично відбулося органом місцевого самоврядування, про яке було невідомо добросовісному власнику, однак, на думку суду, це не спростовує приписи статті 388 ЦК України. Інакше кажучи, керуючись презумпцією правомірності правочину та укладаючи угоду купівлі-продажу майна, новий добросовісний власник не застрахований від подальшого позову, наприклад прокуратури, про витребування добросовісно набутого майна за оплатним правочином.

Разом із цим у наведеній справі Верховний Суд України зазначив, що відповідач не заявив вимоги щодо стягнення компенсації на підставі статті 661 ЦК України, яка встановлює, що у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Проте як бути, коли майно реалізоване, наприклад, у процедурі банкрутства державного підприємства з порушенням процедури реалізації? Тобто звернутися з вимогами буде ні до кого, адже юридична особа на момент пред’явлення позову прокурором (можливо, через п’ять років) вже припинить своє існування без відповідного правонаступництва.

Зауважу, що спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, яке було реалізоване в процедурі банкрутства державного підприємства на підставі біржових угод, мав місце і в моїй судовій практиці під час роботи в комерційному банку (справа № 917/154/15). Судова справа слухається і досі, з 2015 року, остаточного рішення немає. Проте останні висновки Вищого господарського суду України, викладені у постанові №5-121кс(15)17 від 26 жовтня 2017 року, дають підстави стверджувати, що майно буде витребуване у банку та інших власників за позовом прокурора, хоча у приватній власності майно перебуває з 1999—2002 років.

Висновок


У контексті викладеного вище треба зазначити, що кожен окремий кейс є індивідуальним, специфічним та підлягає детальному вивченню (на предмет дотримання законності процедури реалізації майна уповноваженим органом, можливості набуття права власності на майно за набувальною давністю тощо). Проте не треба забувати, що остання судова практика свідчить про ймовірне задоволення зазначених позовів.

Адвокати та юристи повинні однозначно зрозуміти, що позовна давність до позовів, поданих на підставі статті 388 ЦК України, не застосовується судами.

У свою чергу, потенційні власники, які хочуть придбати майно, що раніше було реалізоване в процедурі банкрутства державних підприємств чи відчужене за рішенням органу місцевого самоврядування, мають розуміти ризики угоди та провести повний юридичний аудит поперед­ніх угод, встановивши весь ланцюг переходу права власності від першого володільця та правомірність володіння майном останнім, що є продавцем, з метою уникнення тривалих судових процедур.

У разі ж уже наявних судових спорів юристи повинні звернути увагу на можливість отримання у власність майна за набувальною давністю (стаття 344 ЦК України) та змогу отримати компенсацію від продавця (у разі існування останнього чи його правонаступника на момент розгляду спору) на підставі статті 661 ЦК України.